стрічка

Тисячу метрів над рівнем горя. Як доброчинці зі Словаччини допомагають дітям військовослужбовців з Рівненщини

26 Вересня 2022, 11:45
Українські Карпати – найкраще джерело сили та енергії 2341
Українські Карпати – найкраще джерело сили та енергії

Кривава війна, яку веде Росія проти України та її народу, емоційно, психологічно, морально та фізично скалічила мільйони українців.

І хоча Рівненщина вважається умовно безпечним регіоном, тут про війну знають не з чуток. Так, тут знають присмак відчаю, болю втрати та невідомості, адже чи не щодня хтось ховає тут свого сина, чоловіка чи батька.

Тут теж живуть нескінченними молитвами в очікуванні рідної людини з полону. Тут теж з останніх сил шукають бодай якоїсь звістки про тих, котрі вважаються зниклим безвісти. Тут теж від російської агресії страждають діти і дорослі, але якщо дорослим легше відшукати точку опори, з дітьми ситуація дещо інша.

Саме тому допомогти дітям загиблих, полонених чи таких, що вважаються зниклими безвісти, військовослужбовців із Рівненщини зголосились двоє доброчинців зі Словаччини Любомир Клецко та Іван Сікора. А реабілітувати таких дітей вирішили мандрами в гори.

«Українські Карпати – найкраще джерело сили та енергії», – вважає волонтерка Тетяна Ременюк, з ініціативи якої власне й вдалось реалізувати на Рівненщині проєкт-катарсис для дітей військовослужбовців.

Краса, що лікує
Краса, що лікує

Вісім років та ще понад двісті днів війни

Тетяна – корінна луганчанка, проте вже кілька останніх років разом із малолітнім сином вона проживає та активно волонтерить у Рівному, а все тому, що її особиста трагедія як і жахлива війна особисто для неї розпочалась не 24 лютого 2022 року, а у 2014 році.

Втративши коханого чоловіка (службовця ЗСУ), з маленьким та ще й хворим сином на руках, вона була змушена вчитись жити по-новому. Так доля привела її до Рівного.

Відтоді і до нині жінка не припиняє волонтерити на благо українських захисників. Проте допомагати лише солдатам на передовій їй було замало, адже вона з власного досвіду знає, як потребують допомоги родини загиблих захисників. Тож одного разу під час чергового вояжу до Словаччини за гуманітарною допомогою для бійців, Тетяна обмовилась доброчинцям, а на той час уже й хорошим друзям Любомиру та Івану, про своє сокровенне бажання допомагати дітям, котрі втратили у цій війні своїх батьків.

Чоловіки її ідею не просто підтримали, а навіть зголосились допомогти фінансово. Як результат – КЗ «Ветеранський простір» (у якому працює Тетяна) підписав меморандум про співпрацю і допомогу з фондом «Беркат» із міста Пр’євідза. Способом допомоги обрали реабілітацію, форматом – мандри, локацією – село Криворівня на Івано-Франківщині. Запланували організувати три подорожі для дітей та охопити мандрівною реабілітацією орієнтовно 150 осіб включно з дорослими, адже малечу віком до 10 років обов'язково мусить супроводжувати хтось із родичів.

Любомир, Іван і Тетяна
Любомир, Іван і Тетяна

Чужі кровно, але рідні духовно

Зауважимо, що Любомир Клецко – українець, який уже багато років живе та працює у Словаччині. Відтак війна в Україні для нього це не щось чуже і далеке, тим більше, що його батько працює хірургом у військовому госпіталі в Львові.

Іван Сікора – словак-бізнесмен, а ще – хороший товариш Любомира та просто чоловік з великим і чуйним серцем, що просто не зміг лишитись осторонь трагедії мільйонів українців.

Від самого початку повномасштабного вторгнення обидвоє цих чоловіків почали активно збирати та передавати в Україну гуманітарні вантажі суто для військових на фронт.

«Там було все необхідне: від їжі до медичного спорядження», – пригадує Тетяна Ременюк та додає, що кожен вояж волонтерів до Пр’євідза завершувався запакованим під саму зав'язку автомобілем.

Не менш активно чоловіки допомагали і біженцям з України, надаючи їм прихисток.

А згодом ідеєю-фікс для них стала поміч для маленьких українців, адже якось непомітно настало літо, а разом із ним відчуття, що діти, які вже втратили своїх батьків назавжди чи навіть тимчасово (йдеться про полон, зникнення), не повинні втратити хоча б це літо. Так зародився задум організувати для них невеличку мандрівку – такий собі світлий спогад про літо.

Свого часу після тривалої депресії, зумовленої втратою чоловіка, саме реабілітація мандрами та чарівна енергетика Карпат допомогли відновитись Тетяні, тож жінка була на сто відсотків упевнена в терапевтичному ефекті такої реабілітації й для дітей. І не прогадала.

Мандрівна реабілітація

«Діти, що втратили через війну когось із батьків чи тим паче обох (а маємо, на жаль, і таких) часто замикаються у собі. Тож ми хочемо найперше, аби вони відчули, що не самотні у своїй втраті та що про них є кому подбати. Впевнена, що нам це вдалося. Адже по завершенні мандрівки багато дітей цікавились, коли планується наступна поїздка», – розповідає Тетяна.

Для вояжу волонтери навмисно обрали не багатолюдні та розпіарені турбази, але при цьому надзвичайно колоритні, красиві та сильні локації, місця, де можна пройти очищення, емоційний катарсис та естетичне зцілення.

«У Криворівні, яку хтось називає містичною, хтось історичною, а хтось унікальною, часто були проблеми з мобільним зв'язком та інтернетом, але натомість – ніколи із дозвіллям. Ми підіймались на гору Бенджола, а там на висоті понад тисячу метрів над рівнем моря стоїть чимала гойдалка; навколо, куди не кинь поглядом, саме цвів іван-чай – краса така, що дух перехоплювало навіть у тих дітей, які від самого початку не надто виявляли бажання їхати в цю мандрівку», – пригадує Тетяна.

Окрім підйому на гору, були екскурсії, зокрема у музей музичних інструментів, риболовля, спуск на байдарках, купання в Черемоші та навіть відвідини церковної служби у храмі 1917 року, яку веде не менш колоритний отець Іван, що має свій ютюб-канал.

«За ті сім днів, які діти провели в горах, нам дійсно вдалося створити чудову дружню атмосферу. Не залишилось такої дитини, яка б там не розкрилась. Всі контактували між собою, вчились опікуватись молодшими, турбуватись і допомагати один одному», – розповідає Тетяна.

Війна не повинна робити життя чорними, інакше поразка – неминуча

За якихось два тижні у Криворівню на реабілітацію вирушать наступні 50 осіб, переважно дітей, із родин загиблих, полонених чи зниклих безвісти військовослужбовців із Рівненщини.

Ще одна така мандрівка запланована на зиму. «Дуже хочеться показати дітям саме гуцульське Різдво, бо то неймовірне дійство», – підкреслює Тетяна.

Як і минулого разу, прожиття і харчування родинам оплатять словацькі благодійники.

Проте «Ветеранський простір» і зокрема Тетяна на цьому зупинятись не збираються. У планах жінки – відшукати благодійників, які б допомогли організувати реабілітацію суто для дружин загиблих військовослужбовців із Рівненщини.

«Чомусь більшість вважає, що під час війни не повинно бути місцю чомусь яскравому та позитивному, що всі мусять вдягатись у темне і ходити чорними. Я ж цим абсолютно не згідна. Бо це лиш означає загнати себе у глухий кут, а тоді ворогу буде нас перемогти у рази легше.

Навіть під час війни має бути місце червоній помаді, гарній зачісці чи яскравій фотосесії.

Жінки не повинні відчувати себе самотніми і непотрібними, бо у більшості із них є діти, яких їм доведеться самотужки підіймати і ставити на ноги. А діти, вони ж як губки. Якщо бачитимуть перед собою сильну маму, теж виростуть сильними, а якщо бачитимуть слабку, постійно заплакану, стомлену від життя та чорну від горя, то нічим хорошим для дітей це не закінчиться», – впевнена Тетяна.

Суспільство, держава, волонтери повинні всіляко допомагати родинам загиблих військовослужбовців, переконана Тетяна, але наголошує, що йдеться тут не про розваги, а про можливості для розвитку.

«Курси комп'ютерної грамотності, навчання у художніх чи музичних школах, водійські курси тощо. Усе це має бути доступним як для дітей, так і для дружин загиблих бійців», – пояснює Тетяна та додає: але варто розуміти, що мова не про те, що усе, що вони матимуть, буде заслугою їхнього тата чи чоловіка, що віддав життя за Україну, а щоб вони мали змогу себе реалізувати самі.

«Принаймні свого сина я вчу саме цьому: ти повинен досягти усього сам! Проте знецінювати пам'ять наших чоловіків і наших захисників також не варто», – резюмує Тетяна.

Тож поки до чергової мандрівки готуються ще пів сотні родичів наших героїв-захисників, Тетяна все ще мізкує, як саме організувати реабілітацію жінок (які втратили опору своїх родин), активно волонтерить, збирає кошти на автомобілі на фронт та ніби мантру не втомлюється повторювати вислів свого кумира Авраама Лінкольна: Коли я роблю добро, я почуваюсь добре. Коли я роблю погано, я почуваюсь погано.

Якби ж то всі жили за цим принципом… 

П.С. Родини військовослужбовців із Рівненщини можуть долучитись ТУТ  до тг-каналу «Ветеранського простору», аби оперативно отримувати інформацію про проєкти, які там реалізують

Фото з архіву Тетяни Ременюк

 

Коментар
Код блоку:
29/11/2022 Вівторок
29.11.2022
28.11.2022