День Героїв України: пам’яті Віталія Мельника присвячується
-
-
>
-
>
-
>
169
23 травня – День Героїв України. У цей день заведено вшановувати пам’ять всіх тих, котрі боролися за суверенітет і незалежність нашої країни чи прямо зараз чинять опір російській агресії. Це величне і водночас сумне свято, адже багато героїв України розплатилися життям заради своєї країни. Одним із них є Віталій Васильович Мельник із села Перекалля Зарічненської громади Вараського району Рівненщини. І саме цього дня мені довелось збирати про нього спогади, аби закарбувати його ім’я в історії рідного краю.
«Веселий, добрий, щирий та щедрий» – так про Віталія відгукуються його рідні та друзі. Здавалося б, іще все життя попереду, але клята війна вирішила інакше – 20 травня в останню путь Зарічненщина провела свого земляка-захисника.
Він народився 21 грудня 1987 року у багатодітній сім’ї. Дитинство та юність минули у скруті, та, попри це, він виріс щедрим і готовим прийти на допомогу тим, хто цього потребував.
Мав середню освіту. Служив в армії. Працював різноробом.
Згодом одружився і мешкав на Київщині. Мав сина.
Останні кілька років працював за кордоном, бо мріяв придбати житло.
У березні він став одним із п’яти односельців, які отримали повістки і пішли на війну. Війну, яка для нього завершилась 11 травня біля села Богородичне на Донеччині. Такими принаймні є офіційні дані про його загибель, адже рідні бідкаються, що інформацію про цю трагедію їм доводиться визбирувати по крихті.
Звістку про загибель рідного брата його молодша сестра Тетяна отримала у День свого народження – відтак замість вітань їй довелося приймати співчуття.
«Він був найкращий: мудрий… мужній… сильний… співчутливий… щирий…» – кожне слово дається їй дуже тяжко, вона досі не готова говорити про нього в минулому часі…
Біль, розпач, образа на всесвітню несправедливість сковують її мову. Для неї він не лише старший брат, а друг, надійне плече, опора і підтримка, – вона не говорить про це вголос, але це відчувається у її мовчанні, тривалих паузах.
«Можливо, колись я зможу розповісти більше, але не зараз», – прощається Тетяна.
Вона, до слова, навіть не змогла провести його в останню путь, адже через війну мусила рятувати дітей і виїхати за кордон. І вона така не одна. Велика родина нині розкидана по світу.
Попри те, що зв’язок із Віталієм обірвався на початку травня, рідні до останнього вірили, що все обійдеться. Звістку про те, що Віталія більше нема, вони сприйняли як страшне марення. А зараз, коли його прихистком став клаптик землі на місцевому кладовищі, вони не можуть і не готові прийняти факт його загибелі.
«Я до останнього не могла підвести очі і глянути на нього в труні. Побачити його там було ударом для кожного з нас», – пригадує мить прощання племінниця Віталія, теж Тетяна.
«Він любив дітей, а діти любили його. Ми всі його любили. Їх у сім’ї багато, але він був не такий, як інші», – розповідає племінниця і спогади ллються з неї як гірський потік.
«Коли батьки залишали нас на бабусю, він завжди з нами няньчився і завжди мав щось смачненьке, щоб нас пригостити», – додає дівчина.
Нині в рідних загиблого є чимало запитань і вони з усіх сил шукають на них відповіді, хоча і знають, що Віталія вже ніщо не поверне.
«Він був веселий, вмів підняти настрій і любив пожартувати. Вечірні посиденьки в його колі проходили неймовірно весело… Дуже гарно ставився до нас – дівчат-однокласниць», – пригадує Юлія Апончук (у дівоцтві Карпенюк), яка навчалась із ним в одному класі до завершення середньої школи.
Вони були не лише однокласниками, а й друзями. «Все дитинство провели разом на Горах (топонім, місцевість у Перекаллі. – прим. авт.)», – додає Юлія.
Гарно відгукується про колишнього однокласника й Сергій Самуйлик.
«Останнім часом ми мало спілкуватися, рідко бачилися, але в шкільні роки дружили. З уроків тікали разом часто (згадує з посмішкою). Він був дуже хороший друг, з хорошим почуттям гумору, вмів посміятися не лише над іншими, а й над собою, завжди веселий, незлий», – пригадує шкільний товариш.
Іще один друг дитинства Іван Ковалик розповів, що вони разом виросли: «У них була велика сім’я, багато хлопців, тому саме в них ми збиралися на свої дитячі гулянки».
Попри те, що Віталій був старшим на два роки, це не заважало їхній дружбі.
«Він був гарною людиною, що тут ще додати», – резюмує молодик.
Натомість вбитій горем матері на згадку про сина лишились хіба що похоронка, його телефон, який до речі, навіть подряпинок не має, та закривавлений годинник, який чомусь по-зрадницьки зупинився о 21-й годині 10 травня.
У Віталія залишився сиротою маленький син, якому щойно виповнилось шість рочків. У когось ця війна забрала сина, брата, товариша, а в нього – тата.
