Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Магія Полісся. Картина Олександра Гурістюка
Магія Полісся. Картина Олександра Гурістюка

Полісся можна не любити, але його потрібно шанувати. БЛОГ

17:09 07.04.2021
1072

Потяг «Антонівка – Зарічне» донедавна вважався найдовшою в Європі вузькоколійкою, що здійснює пасажирські перевезення. У медіа його часто називають «поліським трамваєм», а місцеві кличуть «кукушкою». Минулого березня через епідемію коронавірусної хвороби він перестав їздити. Небайдужі люди намагаються відновити роботу «кукушки», навіть зареєстрували про це петицію. Її підписали трохи більше тисячі людей із необхідних 25 тисяч. Загалом перспективи відродити поліський потяг невтішні.

Це мала бути розповідь про те, що «кукушка» – не лише транспортний засіб, а й історична та культурна цінність краю. Проте розповім про інше – про нестачу особистісної культури.


Дорога життя

Мені 5 років. Вечірнім потягом разом із батьками я повертаюсь додому від бабусі й дідуся. Маю повні жмені солодких гостинців. Такі вечірні поїздки мені подобаються по-особливому не лише через ці смаколики, які дають із собою в дорогу, а через особливу вечірню атмосферу: у напівпустих вагонах вмикаються ліхтарі, рідко зустрінеш галасливих тіток із клумаками розмаїтого краму: від курчат і поросят до чорниць чи грибів. Мимоволі встигаєш заснути під монотонне «чух-чух» та виразне похитування вагону, хоча проїхати треба лиш одну зупинку.

Мені 6 років. Мама прополює грядки, а я і мої молодші сестрички граємося неподалік. Гучне «тууууу» знаменує наближення потяга. Колія зовсім поруч, тож ми завчасно затуляємо вуха, бо нам здається, що через шум потяга можна оглухнути. З-за рогу з’являється локомотив. Але це не «кукушка», а «товарняк», вантажний потяг із численними вагонами і цистернами. Від захвату ми стрибаємо і горлаємо, вже не дбаючи про затуляння вух. Оговтавшись, намагаємось порахувати вагони цієї металевої гусениці, перш ніж вона зникне.

Мені приблизно 13. Я вперше їду сама в гості до родичів «кукушкою». Дозволяю собі (адже батьки не бачать) всю мандрівку просидіти в тамбурі, опустивши ноги на підніжку вагона. Вітер куйовдить моє волосся та намагається прослизнути за комір футболки. Кайфую, емоції переповнюють – відчуваю себе такою дорослою.


Моїй доньці три роки. Ми просимо у знайомого відвезти нас у сусіднє село, щоб звідти потягом приїхати додому. Це її перша така мандрівка. І поки що остання.

Зараз три роки моєму сину. Він знає, що цією дивною дорогою їздив потяг і сестричка на ньому навіть каталася, хоча сама погано це пам’ятає. А мені так хочеться, щоб мої діти мали змогу пережити емоції, які колись пережила я сама. Але…

«Кукушка» не їздить. Петиція навряд чи набере необхідну кількість підписів. Купка ентузіастів, яким це дійсно болить, вже просто не знають, у які двері стукатись: скрізь чують відмовки на кшталт «не рентабельно» чи «це непосильний тягар для нас».

Не допоміг і етнофестиваль «Бурштиновий шлях», який заснували, аби привернути увагу громадськості та привабити туристів до вузькоколійки.

«Вчорашній день» заїжджих денді

Я вирішила освіжити свої знання про вузькоколійку і переглянути статтю у Вікіпедії. Серед джерел, на які посилається автор статті, мою увагу привернув матеріал під назвою «Вчорашній день», що вийшов у виданні для автомобілістів. Цей матеріал у 2010 році написав російський журналіст Максим Кадаков, який з 2006 до 2014 року очолював українську філію журналу «Авторев’ю». Сенс матеріалу в тому, що автор із колегою приїхали на «дрімуче Полісся», щоб влаштувати тут тест-драйв двом автомобілям, а заразом вирішили покататись на «кукушці».


Автор вважає, що на своїх «чорних позашляховиках і чистеньких кросівках» він із колегою виглядали на Поліссі «як інопланетяни на літаючих тарілках», адже тут їздять на «ГАЗ-51, тракторі «Білорусь», носять чоботи, бушлати, тілогрійки». Автор дивується, що бачить на чоловіках «потерті кепки», а на жінках — «хустки із цупкої тканини». Підсумовує враження словами: «Невже це Європа, невже це ХХІ століття?».


Кадаков радить кінематографістам знімати на Поліссі «дореволюційні фільми» – бо для цього «навіть не доведеться перевдягати тутешніх мешканців». Під час подорожі на «кукушці» автора статті вразили селяни, які везли там курей чи картоплю. Він саркастично зауважив, що касовий апарат провідниці не вписується в загальну картину – занадто сучасний. Про пейзаж з вікна «кукушки» Кадаков теж відгукується несхвально: «Це не Карпати і не Швейцарія: дрімуче українське полісся похмуре і понуре».


Що ж, можливо, Максим Кадаков не знав, що на його батьківщині теж є безліч таких місць – глухих і маленьких, «забутих Богом» сіл.

Можливо, не знав, що селяни працюють на городах і збирають врожай у робочому одязі, а не в нарядах от кутюр.

Можливо, він не врахував, що різноманітні блага часом справді доходять до сіл повільніше (іноді це навіть стає перевагою).

Але чи має Кадаков чи будь-хто інший через це право засуджувати чи зневажати людей, які живуть у поліських селах? Чи має право висловлювати своє «фе» про їхнє середовище і природу?

Приміром, про свою мандрівку «кукушкою» рівнянка і депутатка Галина Кульчинська мала такі враження:

«Багато років тому я їздила цією вузькоколійкою. І побутові незручності старих вагонів моментально зникали, коли потяг починав рухатися через незаймані пишні і старезні поліські ліси, повз кришталеві поліські озера. І все це на відстані витягнутої руки від тебе. Точнісінько як на картині Олександра Гурістюка «Магія Полісся». Досі не розумію, чому Мінкультури не зробив і не робить цей об’єкт пріоритетним у розвитку туризму».

…Я не буду переконувати вас у чомусь. Лише скажу, що Полісся – це дійсно не Карпати і не Швейцарія. Це край розташований у низовині, його ландшафту характерна надзвичайно волога, лісиста та болотиста місцевість, густа річкова система. Тут є свої родзинки, тут іще можна відчути та пізнати єднання з природою, утекти від метушливого мегаполіса, віддати себе на поталу комашні. Його можна не любити – справа смаку, але його потрібно шанувати. Сюди варто завітати, відчути і пізнати ці краї. А якщо хочете також проїхатися на «кукушці», підпишіть петицію про відновлення її роботи.


Довідка:

Вузькоколійна залізниця «Антонівка – Зарічне» – одна з трьох пасажирських в Україні. Довжина залізниці – 106 кілометрів. Рік заснування – орієнтовно 1895-й.З 18 березня 2020 року залізниця не працює через епідемію коронавірусної хвороби. Станом на 2021 рік «Укрзалізниця» відмовляється відновлювати роботу залізниці. За офіційними заявами «Укрзалізниці», збитки від поліської вузькоколійки за 2020 рік — 16 мільйонів гривень. Тож її вважають нерентабельною.

Аліна АПОНЧУК

ФОТО Тетяни ПОЛУЕКТОВОЇ

Матеріал підготували у рамках «Школи культурної журналістики», яку підтримує Європейський Союз за програмою Дім Європи.

Коментарі
Загрузка...
17 квітня
Вчора
15.04.2021
14.04.2021
13.04.2021
12.04.2021