Допомогти дітям України: як двоє польських бізнесменів влаштували собі іспит на людяність
-
-
>
-
>
-
>
3976
Увесь світ здогадувався про наміри путінської росії напасти на Україну, але ніхто не чекав саме такого сценарію і розвитку подій, тому лютий 2022 року кардинально змінив життя не лише українців.
Двоє підприємців-мрійників, як вони самі себе називають, Michał Grabka (далі – Міхал) та Cezary Rułka (далі – Чарек) із польської гміни Жижин, дізнавшись про те, що в Україні розпочалась повномасштабна війна, після кількахвилинних роздумів вирішують, що мусять допомагати українцям, адже їм під силу прийняти під свій дах десяток біженців, забезпечити їх їжею та іншими необхідними для життя ресурсами.
У своєму повсякденному житті Міхал створює інноваційні рішення в галузі електронної комерції, а Чарек з турботою та повагою до навколишнього середовища розвиває сімейний меблевий бізнес. Нині ж вони спільно активно волонтерять на благо України та її народу.
Читайте також: Нема натхнення на моду: луцький кутюр’є шиє рукавиці для військових
Уже близько десяти років на підприємстві у Міхала працюють українці.
Коли почалась війна, у нього попросили прихистити п'ятьох осіб, потім іще двох. Після нетривалих роздумів він вирішив прихистити 20 українців, нині ж їх уже близько 80. Це переважно жінки та діти, які були змушені залишити рідні домівки, тікаючи від російської агресії. Усім їм виділили кімнати у будинку, що належить Чареку, та де орендує собі поверх і сам Міхал з нареченою Амандою.
«Перед нами одразу постало завдання негайно організувати візити до лікарів, дістати медикаментами, засоби гігієни, продукти. Навіть довелось відшукати інвалідний візок для 7-річної дитини, яку ми прихистили», – розповідає Міхал.
Відтак українців, яких прийняли у будинку в Жижині, забезпечили усім необхідним.
Читайте також: На відкритому вогні та з любов'ю: у луцькому кафе готують безплатні обіди для переселенців
Здавалося б, місію з допомоги виконано, але бізнесмени навпаки почали збільшувати масштаби свого волонтерства.
«У своїй ініціативі ми дотримуємося принципу «межа – небо». Ми робимо все можливе, хоча часто за планом, у якому більше невідомого, ніж відомого. Але точно усвідомлюємо при цьому одне — треба скласти іспит на людяність і допомогти», – розповідають про себе поляки-підприємці.
Оскільки вантажівки з допомогою від донорів з-за кордону надходили чи не щодня, а то й по кілька в день, довелось орендувати спеціальне складське приміщення. Відтак чоловіки зрозуміли, що можуть допомагати не лише тим українцям, яких прихистили вони, чи які самотужки знайшли прихисток десь неподалік, а й допомагати тим, хто цього потребує в самій Україні.
Кілька експедицій за лінію кордону дозволили їм зібрати необхідну інформацію про те, чого саме бракує в Україні й кому, тож вони продовжили свою благодійну справу.
Проте спонтанну допомогу потрібно було систематизувати. Відтак бізнесмени зареєстрували Фонд, який назвали «Help the Ukraine Children Foundation». Це дало їм змогу розширити свою діяльність та навіть отримувати кошти-донати.
Варто зауважити, що Фонд не здійснює господарської діяльності та, відповідно до прийнятого статуту, не є прибутковим. Жодна з осіб, зайнятих у фонді, не отримує фінансової винагороди за свою роботу. Сама ж діяльність фонду організована так, аби допомагати конкретним людям і відповідати на конкретні запити.
Читайте також: Безперервний конвеєр допомоги: луцький «Адреналін» трансформували на цілодобовий волонтерський хаб
Активно функціонувати фонду допомагають донори, найбільше їх у німецькому місті Кенігсвінтер, а курує там збором грошей і необхідних речей рідна сестра Міхала Alexandra Kaiser разом з батьками.
Раніше Міхал теж проживав у Німеччині, туди понад тридцять років тому його сім'я виїхала з Польщі. Він же згодом повернувся на батьківщину і започаткував свій бізнес.
Окрім як з Німеччини, Фонд чимало вантажів отримує з Америки та допомоги власне з Польщі. Так частенько до їхнього імпровізованого притулку навідується управліниця з гміни Жижин Iwona Matysiak-Borucka – вона теж активно допомагає українцям і переймається їхніми потребами, а тому долучається до багатьох активностей Фонду.
Міхал зізнається, що сам не очікував, на таку шалену підтримку.
«Без допомоги донорів усього цього досягти не вдалося б», – наголошує співзасновник Фонду.
Читайте також: Чому волонтерство не любить тиші та чого вдалося досягнути за 100 днів війни «Волонтерському VolWest Hub»
З-поміж тих регіонів, з якими тісно співпрацює фонд в Україні, – Вараський район Рівненської області. Щобільше, чимало варашан з перших днів війни знайшли прихисток саме у Жижині. Серед них зокрема, 32-річна Тетяна Шкіндер з родиною.
Жінка пригадує, як нелегко їй далось рішення покинути рідний дім, чоловіка та батьків, але треба було рятувати дітей.
Знайома натрапила в інтернеті на оголошення про те, що у Жижині на невизначений час можуть прихистити українців-біженців. Так, 27 лютого Тетяна зі своїми двома дітлахами та ще кількома членами родини вирушили в дорогу. Майже доба їм знадобилась для того, аби дістатись до місця призначення, адже черги на кордоні у перші дні війни були страшенно довгі.
«Аби хоч якось пришвидшити перетин кордону, ми підсіли в евакуаційний автобус, що їхав зі Львова. Хоча підсіли тут слово не зовсім доречне, оскільки їхали ми стоячи», – пригадує Тетяна.
У Жижині їх зустріли привітно і гостинно – кімнати їм виділив Міхал на своєму орендованому поверсі будинку.
«Проживання, харчування — все це нам надали безплатно. Умови створили такі, що ми почувались максимально по-домашньому. Ніхто не міг передбачити скільки часу нам доведеться там провести, але про нас і наших дітей щиро дбали. Школярам організували навчання. Спочатку це були спільні для всіх дітей уроки англійської, польської та інформатики. За трошки батьки мали змогу віддати своїх дітей на повноцінне навчання у класи з польськими однолітками. Мій син ті уроки не відвідував, оскільки в нас було своє дистанційне навчання, але, приміром, ті діти, які приїхали із Запоріжжя і дистанційка в них не проводилась, ходили на уроки в Жижині», – розповідає Тетяна.
Окрім навчання, дітям організовували і дозвілля.
Скільки захвату залишилось в маленьких українців від відвідин благодійного футбольного матчу за участі Динамо Києва, неможливо описати словами. А ще була поїздка на екоферму, де всі охочі мали змогу порибалити та активно провести день на природі. Пікнік у готельно-розважальному комплексі також запам'ятається дітлахам надовго.
Проте не лише розвагами жили і живуть українці у Жижині, бо розуміють, що поки вони безпеці, в Україні триває війна, і тут лишилось чимало тих, хто конче потребує зараз допомоги.
«Ми регулярно допомагали розвантажувати, сортувати та відправляти в Україну гуманітарну допомогу. Залежно від того, які запити надходили Фонду, ми формували вантаж, який опісля волонтери доставляли до місця призначення. Бувало, що вантажі особисто возив Міхал», – розповідає Тетяна.
Медикаменти, засоби гігієни, їжу, одяг, меблі, ортопедичні подушки, генератори та навіть цистерна з рідиною для гасіння пожеж і автомобіль швидкої допомоги, який, до речі, передали у Ковель, — це не повний перелік того, що фонд відправляв і продовжує відправляти в Україну.
Читайте також: На захисті країни: волинські волонтери та волонтерки – про допомогу фронту
За неповних три місяці, які Тетяна з дітьми прожила в Жижині, всі там добряче здружились.
«Ми святкували Великдень тоді, коли його святкують православні християни, хоча поляки — переважно католики. Відшукали православну церкву і освятили свій великодній кошик, а вранці всі разом, з Міхалом і Амандою, поснідали свяченими продуктами. Побились крашанками. Все, як у нас в Україні. У поляків таких традицій нема, але вони залюбки розділили з нами це свято», – з вдячністю розповідає Тетяна.
«Ми жили як родина. А коли я їхала додому, Міхал з Амандою подарували мені фотоальбом зі спільними фото, де останню сторінку залишили пустою з обіцянкою, що її ми обов'язково заповнимо світлинами, зробленими в Україні після перемоги у війні», – ділиться співрозмовниця.
У середині травня Тетяна з синами повернулась до Вараша.
На моє запитання, як діти адаптовуються до сирен, до життя у такій відносній безпеці, вона зізнається, що їй адаптуватись набагато важче:
«Молодший син, коли звучить сирена, думає, що то вогнеборці їдуть на пожежу. Старший теж ніби спокійно реагує, а я не можу ніяк звикнути. Погано сплю ночами. Вдень теж не можу знайти собі місця, поки повітряна тривога лунає, але все ж вдома є вдома. Тут спокійніше морально, бо у Польщі серце все одно завжди було не на місці, переживаючи за тих, хто лишився в Україні».
Абсолютно чужих раніше людей споріднила війна. Війна, яка вже понад три місяці триває в Україні, і увесь цей час бізнесмени-мрійники з Польщі не перестають допомагати українцям, бо в цьому бачать свою місію, свій іспит на людяність, який уже давно склали на відмінно.
