«Я не можу йти наперекір своїй совісті»: історія полеглого бійця ГУР Антона Полюховича «Умніка»
Антон Полюховичіз позивним «Умнік» із Зарічненської громади міг будувати успішну юридичну кар’єру, писати книги та планувати майбутнє з коханою. Натомість вирішив захищати Україну.
Боєць підрозділу «Рота Ісуса Христа» християнського добровольчого батальйону «Братство» у складі Головного управління розвідки, який рятував побратимів під ворожим вогнем, до останнього залишався вірним своїм принципам і совісті.
Про дитинство, цінності, бойовий шлях і останні рішення військового Район.Варашрозповіли його батьки – Васильта Ольга Полюховичі.
Хлопець із книжкою та синьо-жовтим прапором
«Так у нашому роді склалося, що старших синів називають або Антоном, або Василем, – розповідає Василь Полюхович. – Тому, коли дізналися, що народиться хлопчик, питання з ім'ям навіть не виникало. Ще до його народження я дуже просив Бога, щоб дав нам сина. Так і сталося».
Та вже у перші місяці життя на сім'ю чекало серйозне випробування. У два місяці на шиї в Антона з'явилося новоутворення, яке поступово збільшувалося. Лікарі діагностували доброякісну пухлину й готувалися до операції, але щоразу щось ставало на заваді.
«Нас виписували додому, а через деякий час пухлина просто зникла. Коли знову приїхали на огляд, лікар не міг повірити своїм очам. Ми тоді, як і тепер, були переконані: нашого сина зцілив Бог», – розповіла Ольга.
З дитинства Антон мав свої особливі захоплення. Він дуже любив писати. На горищі й досі зберігаються його рукописи. Уже під час служби почав працювати над книгою, де написав пророчі слова: «Про початок війни напишу, а про кінець – не знаю, чи закінчу».
За словами рідних, він був романтиком, філософом. Дуже багато читав, і найбільше любив історію та географію. І в дитинстві, і вже дорослим батьки ніколи не чули, щоб він на когось підвищив голос.
«Я добре пам'ятаю один випадок. Купили йому велосипед, а він прикріпив до нього маленький синьо-жовтий прапорець і так їздив селом», – пригадує батько.
На думку пана Василя, такі цінності в сина сформувалися через родинні історії, які він часто чув. Дід Василя Полюховича Остап під час Другої світової війни побував у полоні й уже тоді не був прихильником радянської влади. Коли перебував на Далекому Сході після полону, його запитали, що мав удома. Він відповів, що мав пару волів, коня і корову. За це його називали «куркулем».
Василь Антонович згадує, як у сім'ї потай слухали радіо «Свобода». Радянська влада його глушила, але вони все одно знаходили можливість почути іншу правду. А малий Антон слухав і запам'ятовував.
«Він був слухняним і відповідальним хлопцем, – продовжує пан Василь. – Однолітки ганяли на мотоциклах, а він сидів удома з книжками. Уже мав водійське посвідчення, міг поїхати з друзями на каву, але повертався додому. Коли приходила нова посилка, він буквально світився від щастя».
Йому завжди хотілося зробити більше
Після закінчення школи постало питання вибору професії. Батько радив сину вступати на комп'ютерні науки. Думав, після навчання придбають обладнання і будуть займатися комп'ютерною діагностикою автомобілів.
Антон прислухався, вступив на бюджет. Але через два роки сказав: «Це не моє. Мені потрібно працювати з людьми». Тоді перевівся на юридичний факультет. Паралельно працював у магазині електроніки.
Хлопець двічі їздив на заробітки до Німеччини, бо завжди прагнув бути незалежним, сам заробляти на свої потреби, хоча ніколи не гнався за грошима чи дорогими речами. Потім працював нічним оператором служби таксі, а згодом – оператором мобільного зв'язку.
Поїздки за кордон дали йому можливість побачити інше життя. Але водночас допомогли ще краще зрозуміти, де його справжній дім.
«Коли повернувся з Німеччини, сказав, що був готовий цілувати українську землю від радості, – пригадує батько. – Ми пояснювали, що там кращі заробітки, більше можливостей. А він відповідав, що там не відчував себе собою. Після завершення навчання Антон переїхав до Києва».
На юридичному він навчався заочно й паралельно працював. Спочатку був брокером. Потім перейшов в іншу компанію, де потрібно було добре знати російську мову й працювати з клієнтами з Казахстану. Саме це знання пізніше врятувало йому життя.
24 лютого 2022 року він зустрів у Києві.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, громадський транспорт майже не працював. Антон пішки пройшов понад 10 кілометрів до офісу, забрав свій ноутбук і якимось чином зміг вибратися з Києва. Кілька днів був удома без роботи, а потім керівництво дозволило працювати дистанційно. Та працювати спокійно він уже не міг.
«Він дуже болісно переживав кожне повідомлення про влучання у житлові будинки, – говорить мама. – Сидів і плакав. Ми пояснювали, що це війна. А він ніяк не міг зрозуміти, чому повинні страждати мирні люди, особливо діти».
Саме тоді вперше прозвучали слова, яких найбільше боялися його батьки: «Мамо, тату, я піду служити». Для них це був шок, і вони відмовляли його.
Невдовзі керівництво компанії попросило повернутися працювати до Києва.
Щойно він повернувся до столиці, знову зателефонував. Сказав, що знайшов курси операторів дронів. Мати почала його відмовляти. Тоді він відповів: «Добре, мамо. Цього разу я тебе ще почув». Проте своє покликання він уже знайшов.
У Києві Антон активно долучився до життя церкви. Він регулярно відвідував богослужіння. Церква організовувала гуманітарні поїздки на схід України. Антон одразу став допомагати. Потім навчався на капелана, їздив до військових. Але говорив, що через молодий вік не може повністю реалізувати себе – ветеранам важко відкриватися настільки молодій людині.
«Разом з Оксаною Корчинською він відвідував поранених військових, допомагав тим, хто проходив реабілітацію, – додає мама. – При цьому продовжував працювати у юридичній компанії, навчався в магістратурі».
На вихідних виходив на роботу, щоб накопичити вільні дні й використати їх для гуманітарних поїздок на схід. Йому завжди хотілося зробити більше, ніж він робив.
Командир, побратим, воїн
Зрештою Антон прийняв остаточне рішення і долучився до батальйону «Братство», який входить до складу спецпідрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
«Дуже переживав, що може не пройти відбір. Але пройшов», – говорить батько.
Незабаром були перші бойові виходи та перше легке поранення. Під час реабілітації він допомагав підрозділу з юридичною документацією.
Попри те, що служив у бойовому підрозділі, про війну вдома майже не розповідав.
«Але один випадок усе ж запам'ятався, – говорить Ольга Василівна.
Це сталося на Куп'янському напрямку. – Під час одного з виходів їхня група потрапила під атаку дронів. Командира було поранено, ще один побратим отримав важкі поранення. Антон залишився неушкодженим. Командир забіг до бліндажа, а пораненого побратима наш син самотужки затягнув в укриття».
Невдовзі ворог почав інтенсивний обстріл. Бліндаж накривали всім, чим могли, навіть застосували газ. Через дим Антон загубив командира групи. Потім почали буквально випалювати укриття. Незадовго до цього він пройшов курси домедичної допомоги й зробив усе необхідне, щоб урятувати пораненого побратима. Обоє лежали на землі серед густого диму.
Через деякий час Антон звернувся до побратима: «Я вийду, пошукаю допомогу». Поранений відповів: «Краще закінчи мої страждання». Але Антон сказав: «Я цього не зроблю. Ми будемо разом до кінця».
Згодом поранений дозволив йому спробувати вибратися. Антон вийшов із бліндажа, знайшов місце, де з'явився зв'язок, і зв'язався зі своїми. Йому пояснили, куди рухатися. Так він дістався позицій броварської тероборони. Як сам розповідав, ті чоловіки годилися йому в дідусі. Він благав їх урятувати побратима.
Спершу військові нагодували хлопця й дали заспокійливе. Він одразу заснув. А коли прокинувся, почув: «Прокидайся, малий. Ми врятували твого побратима». Пізніше Антон їздив провідати його на Львівщину.
«Уже після загибелі сина нам телефонував ще один військовий і сказав, що Антон теж урятував йому життя. Він завжди ставив чужі інтереси вище за свої. Якщо десь була небезпека – Антон ішов першим», – зітхає батько.
Про окремі бойові операції вони дізнавалися лише після їх завершення. Особливо запам'яталася історія, що сталася під час операції на Каховському напрямку. Саме тоді йому дуже допомогло добре знання російської мови. Разом із побратимом вони рухалися дном Каховського водосховища, коли натрапили на чотирьох російських військових.
Хлопці представилися суміжним підрозділом. Почали розмовляти. Антон сказав, що він нібито родом із-під Москви. Але один із росіян звернув увагу на його рацію і щось запідозрив. Зброю у них не забрали, проте повели до своїх. Фактично це вже був полон.
Однак ситуація змінилася миттєво. Побратим Антона скористався нагодою й ліквідував двох окупантів. Ще двох хлопці взяли в полон. Уже потім з'ясувалося, що це були не звичайні військові, а російські офіцери-розвідники.
«Побратим, який був поруч з Антоном, потім розповідав нам, що син настільки спокійно й без акценту говорив російською, що ворог майже повірив, – додає батько. – Саме це тоді врятувало їм життя».
Після відрядження на Запорізький напрямок Антон приїхав додому у відпустку. Ніхто тоді ще не знав, що вона стане останньою.
«Останній бойовий вихід його групи був у районі села Приморське.
Перед тим він телефонував мені, – згадує мама. – Казав: «Мамо, не хвилюйся. Я вже командир групи, тому рухатимуся безпечніше». Під час виконання завдання українські військові взяли двох полонених. Потім шукали укриття, бо ворог їх уже помітив. Забігли до хати разом із полоненими. Ймовірно, там перебували ще російські військові. Саме в тому будинку Антон загинув. Після обстрілу побратими ще встигли витягнути його з-під завалів».
Завжди був поруч зі своїми людьми
Після повернення сина додому батьки побачили, скільки людей він знав у своєму житті.
«Під час прощання в Києві до нас постійно підходили незнайомі люди, – згадує Василь Антонович. – Дякували за сина. Підійшов пастор церкви, розповів, що Антон був дуже мудрою людиною. Підходили й переселенці. Я питав: «Звідки ви знаєте Антона?» Вони відповідали: «Він був нашим другом».
Побратими теж говорили, що в роті він був тим стрижнем, навколо якого гуртувалися інші. Саме тому він і вибрав цей підрозділ – там міг залишатися собою, відкрито молитися, жити за своїми принципами.
Попри війну, Антон не переставав будувати плани. Він дуже хотів стати адвокатом. Саме тому працював у юридичній компанії. Згодом почав отримувати більше роботи, добре заробляв. Але коли настав час підписувати контракт, батьки ще раз поїхали до Києва відмовляти його.
Антона нагородили орденом «За мужність» III ступеня, нагороду вручив особисто Кирило Буданов. Також відомчими відзнаками Головного управління розвідки та медаллю святого Архістратига Михаїла за жертовність і любов до України від Православної церкви України.
«Ми плакали. І Антон плакав разом із нами. Але сказав лише одну фразу: «Я не можу йти наперекір своїй совісті», – каже жінка.
Під час однієї з останніх розмов він поділився ще однією новиною. Зізнався, що освідчився коханій дівчині. Дуже багато тоді розповідав.
«Антон отримав службове житло, автомобіль, – додає батько. – Але, ставши командиром групи, часто залишався ночувати в казармі. Казав, що повинен бачити, як живуть хлопці, як почуваються новачки. Він завжди був поруч зі своїми людьми».
Читайте також:
- Вараш
П’яний водій на смерть збив вагітну жінку на Зарічненщині: слідчий повідомив про підозру
- Вараш
Зарічненщина зустріне полеглого захисника Олександра Мельниковича
- Вараш
Баба Даня відзначає 90-річчя: голос, що береже Полісся
- Вараш
У Зарічному провели зустріч для родин зниклих безвісти
- Вараш
У Зарічному родини зниклих безвісти воїнів провели тиху акцію
