Максим із Марʼїнки – у Вараші

Спочатку думала не розповідати цієї історії. Але, як бачите, передумала. 

Поруч зі мною — Максим. Йому було 10, коли сусіди почали війну проти України. Хлопчик спочатку думав, що за вікном — салюти, так усе вибухало, тож поривався бігти на вулицю й дивитися. 

Тато витверезив: «Біжи в підвал». 

Це було розумним рішенням у прифронтовій Марʼїнці, де жила родина. 

Власне, що Максим – із Марʼїнки, я дізналась на початку знайомства. Сталось воно за тисячу кілометрів від його рідного міста, у Вараші, де зараз мешкає родина. Адже на початку вторгнення ворог «звільнив» їх від будинку, власне, «звільнив» усіх жителів Марʼїнки від міста. 

Мені було страшенно приємно зустріти людину з Донеччини, Максиму — несподівано, що людина знала його місто і бувала там. 

Я спитала, чи знає він Аліну Коссе — одну з найбільш проукраїнських громадянок на Донеччині. Жінку, яка завжди вітала українських журналістів, пригощала кавою, допомагала зі знайомствами. 

Максим ходив у дитячу школу творчості, якою керувала Аліна, на співи й акторську майстерність. 

Мені стало трохи сумно і дуже тепло. Знаєте, наче я повернулась рік так у 2017 чи 2018. Коли війна вже була, але ще менших масштабів і несла менше горя моїй країні. І коли так легко, здавалося, знати чи не всіх військових, волонтерів, активістів і патріотичних жителів, які уособлювали собою цілі міста. 

Аліна вчора була дуже щаслива, коли я скинула їй цю фотографію. Питала, як ми зустрілися, чи Максим досі співає, чи він вчиться на журфаці, як і мріяв. 

Аліно, він досі співає, я чула, дуже гарно, вчиться на журфаці. А ще добре знає історію. Дитина війни — вже розумний хлопець із дуже правильними поглядами на життя і світ. 

Що я робила у Вараші? Їздила туди як запрошена гостя унікального (і досі) для мене формату усного репортажу. Організовують його у національній мережі гіперлокальних медіа Rayon.in.ua.

Ми почали співпрацю майже рік тому з Острога, цього літа були Локачі, Рожище, Моршин, Свалява, а Вараш закрив цей проєкт. 

Усний репортаж — це коли гість або гостя розповідають про якийсь свій досвід, діляться власними міркуваннями на якусь тему. Я говорила про людей на війні: воїнів і цивільних. Розповідала про героїв своєї книги. Про полеглих друзів. Відповідала на питання. 

Для людей, які приходять послухати, — це чудова нагода почути відповіді, яким їх бракує. Мене питали про те, як правильно вшановувати воїнів (на мою думку), чи повернуться жителі нині тимчасово окупованих територій, коли звільнять Попасну чи ту ж Марʼїнку, як потрібно нам усім говорити з пораненими та їх реабілітовувати. 

Я чесно казала, що можу говорити тільки зі свого досвіду, а він не є якоюсь істиною в останній інстанції. Але у нас був діалог, часом дуже емоційний, і зрештою мені було приємно почути слова подяки. 

Війна під час моїх приїздів була дуже поруч. (Хоча коли вона не буває поруч?) 

Коли їхали в Рожище, на дорозі лежали квіти, — у вічну путь проводжали воїна з міста. Учора в Вараші чи не перше, що я побачила, — була процесія «На щиті». 

Я хочу подякувати Ользі Булковській, що торік подзвонила мені й запропонувала цю авантюру. Вдячна Наталії Пахайчук за жарти про курортні міста, яких іще багато, і куди потрібно приїхати з усним репортажем. Ці мандрівки були важливими для мене, бо я побачила, що люди спраглі до діалогу. І, звісно, красоти курортних міст я теж побачила. 

Вдячна всім колегам, які опікувалися мною під час цих поїздок. 

Це була класна пригода. Це були класні знайомства. Це була класна співпраця. Підбивайте на якісь авантюри ще.